Серед подій, які особливо закарбувалися в пам’яті - численні зустрічі з клієнтами та партнерами в нашому офісі.

Ми обговорювали можливі сценарії, ділилися очікуваннями, гіпотезами, міркуваннями. Важливо, що серед наших клієнтів не було випадкових або нових людей - з більшістю ми працювали вже не один рік. А з багатьма нас поєднували не лише професійні, а й особисті стосунки, побудовані на спільних сімейних цінностях.

Це давало змогу говорити відверто. Кожна сторона гарантувала: без роботи ніхто не залишиться. За це я щиро вдячний кожному з них - і досі.

Ще одна тема, яка обговорювалася щоразу ввечері - це плани на випадок повномасштабної війни.

Хто і де перебуватиме, як гарантувати стабільний доступ до інтернету, до внутрішньої документації, збереження систем. У 10-х числах лютого двоє членів команди вирушили за кордон - як резервна точка опори. Сьогодні саме вони відповідають за міжнародні напрямки. Усередині команди ми жартома називаємо їх просто: Global.

Лютий 2022-го. Стояв мороз. Усі водойми були вкриті кригою.

Щовечора я виїжджав на лід і, дивлячись на нього, уявляв, як скоро прийде плюсова температура і почнеться справжній сезон. Це допомагало тримати фокус і на майбутньому, і на стабільності. А вже 19 лютого я вирушив на рибалку в бік Сумщини.
Над головою час від часу пролітали гелікоптери, а дорогою назад, через лісосмугу, було видно, як зводять укріплення. Саме тоді я вперше подумав:

20 лютого я заїхав у гості до мого друга, товариша й партнера - Ростислава Чернікова. На той момент Ростислав очолював відділ продажів у компанії Binotel - одного з провідних гравців на ринку телекомунікацій. Це була довга й змістовна розмова: ми говорили про бачення, відчуття напруги, яка тоді вже віяла у повітрі, про специфіку керування командами в умовах невизначеності.

А ввечері я вирушив на вечерю до батьків. Ми мали серйозну розмову: залишаємося в країні - чи їдемо. Розмова була емоційною. Моя сестра тоді навчалася у школі гостинності. І, як не прикро згадувати - без сліз не обійшлося.

Але зрештою ми вирішили залишитися. Як казали ті, хто пережив Другу світову: «Якщо одного разу покинеш свій дім - усе життя будеш бігти».

Вечері того дня не вийшло. Настрій був зовсім не той, щоб сідати за стіл.

Вечір 21 лютого я памʼятаю до деталей.

О 22:00 я завершив останній мітинг - ми спілкувалися з Євгеном, який уже перебував у Лондоні. Обговорювали робочі питання, планували тиждень. Після цього ще кілька годин читав історичну книжку та повільно смакував червоне сухе.

У ту ніч я, без перебільшення, випив пляшку вина. Це було ніби прощання з тишею, зі стабільністю, з якимось старим світом.

Вибухів тієї ночі я не почув.

Я спав. Міцно. Розбудив мене товариш десь на початку сьомої.
Я зателефонував батькові - він уже вийшов надвір із чашкою кави. Маму не будили.

Всю операційку того дня підхопив Євген. Я ліг досипати десь до 10-ї. Робочих мітингів не було. Усі були проінструктовані. Євген координував команду, тримав звʼязок із партнерами. Кожен знав, що робити.

На той момент, разом із Євгеном, ми мали $45 000 власних, вільних коштів.

У команді нас було семеро. І з кожним із них у нас була чітка домовленість: незалежно від того, буде робота чи ні - кожен щомісяця отримуватиме $2000. В обовʼязки входило лише одне: бути на звʼязку, піднімати слухавку й повідомляти про своє місцезнаходження в разі переїзду. Цієї суми вистачало рівно на 3 місяці. Ми вважали, що якщо країна в економічному сенсі прокинеться протягом 90 днів - ми пройдемо це разом. Я дуже щасливий, що саме такий досвід стався у нас. Бо досвід у всіх був різний і деякі його наслідки відчуваються досі.

Далі я міг би розповідати про Київ, Харків, Житомир, про активну громадянську позицію, про волонтерство. Але я не люблю про це говорити. Тому цей абзац залишу без деталей. Проте, користуючись нагодою - я щиро дякую всім, хто відгукнувся. Всім, до кого ми зверталися з різними запитами у лютому та березні. Це були ті моменти, які неможливо забути. І не потрібно.

1 травня я повернувся до роботи. Рік промайнув дуже швидко. За цей час було багато і радісного, і болючого: Харківський контрнаступ, Каховська ГЕС, Кримський міст…

Але найголовніше - ми зберегли команду. Так само, як і до війни. Можливо, не поруч, але разом.

А далі почалися блекаути. Ми були до них готові. І попри весь дискомфорт, ті моменти вже не здавались чимось, що могло б нас зупинити. Це був неприємний і навіть страшний досвід. Але саме він загартував нас як команду, як людей, як націю.

У 2022-му році, я засвоїв два найцінніші уроки! По-перше - якісна підготовка багато чого варта. Імпровізація - поганий радник. По-друге - ніколи не продавай вартість стосунків. Порядність завжди повертається сторицею на дистанції.

Протягом лютого та березня компанією повністю займався Євген.

Він узяв на себе все - від операційного контролю до фінансових питань. Я ж повернувся до цивільного життя лише на початку квітня. І одразу взяв собі місяць відпустки.

Увесь квітень ми провели з колегою на рибалці на річці Рось, під Каневом, у Черкаській області. Неймовірний кльов, зоряне небо, підйом о 5-й ранку, перші ночі в селі - усе це глибоко засіло в моїй памʼяті. Це були тихі, справжні дні. Дні, які мені подарували спокій і тишу після хаосу.

Обговорювали, як мотивувати людей, коли зовнішній фон не просто турбулентний, а тривожний до кісток. Binotel ще до початку вторгнення системно готувався до надзвичайної ситуації.

І коли розпочалася війна, компанія забезпечила проживання, фінансову підтримку працівникам та їхнім сім’ям.

У ті дні стало очевидно: сила бренду не в рекламі, а в тому, як він поводиться в кризу. І в цьому компанія та її керівники проявили найкращі людські й професійні якості.

2022 рік

На початку 2022 року в повітрі віяло напругою.

Запах війни не сходив ані з новинного фону, ані з буденних розмов. Я добре пам’ятаю, як суспільство тоді поділилося на два табори. Одні - жили в очікуванні, що от-от усе почнеться. Інші - були переконані: у XXI столітті це неможливо. Так само, як у 2014 році в Донецьку багато хто не міг повірити, що найбагатше місто країни впаде практично без спротиву.

З 2016 року я повністю відмовився від споживання новин в будь-якому форматі, у будь-якому вигляді. Це дозволяло мені якісно зосереджуватися на роботі, не відволікаючись навіть у найбурхливіші моменти в інформаційному полі.
Ми працювали у звичному для себе режимі: 10–12, а часом і 14 годин на добу. І багато готувалися.

«Можливо, це - остання рибалка. Принаймні, на якийсь час...»